за звичаєм

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

Славинецький, Єпифаній (? - 1675) - укр. культурно-освітній і церковний діяч, філософ-гуманіст, проф. КМА, письменник, перекладач і проповідник Н. ародився, очевидно, на Поділлі або на Волині, освіту здобув у Київській братській школі та в кількох європейських академіях. По завершенні освіти (найвірогідніше, 1639/40 р.) став викладачем Київської братської школи, де читав курс лат. мови. Перейшовши 1642 р. до Києво-Братського монастиря, протягом семи років викладав студентам КМА лат., грецьк. та старослов. мови. На прохання рос. царя Олексія Михайловича С. 1649 р. виїхав до Москви, де організував і очолив Греко-латинську школу неподалік від Чудівського монастиря, в якому й перебував від 1651р. Написав понад 150 праць різного характеру, оригінальних і перекладних, присвячених головно поширенню освіти й науки, моральності й культури. 1663 р. перевидав у Москві "Острозьку біблію" з власного передмовою. За дорученням Собору 1674 р. здійснив новий переклад Біблії рос. мовою, крім того, виправив і надрукував "Служебник", "Часослов", "Псалтир" та ін. С. був у Москві одним із перших церковних проповідників, викладачем патріаршої школи. Автор твору "Громадянство звичаїв дитячих" ("Громадянство звичаїв добрих") за зразком амстердамського видання твору Коменського "Ргаеcepta movum". Основна праця С. - "Лексикон латинський" та "Лексикон словено-латинський" (у співавторстві з Корецьким-Сатановським), зразком для яких послужив найпопулярніший тоді словник відомого італ. лексикографа епохи Відродження Калєпіна. Був прихильником орієнтації на західноєвропейську освіту, науку та культуру з опорою на свої місцеві, національні традиції та звичаї. Найбільшою цінністю людини вважав її розум, а основним рушієм суспільного розвитку - відповідно науку, освіту та особисту працю кожного члена суспільства.

1) обы́чно, обыкнове́нно

2) (только звича́йно) ве́жливо, учти́во; присто́йно; ( в значении сказуемого) прили́чно, приста́ло

3) ( вводное слово) коне́чно, разуме́ется, само́ собо́й [разуме́ется], несомне́нно; определённо, изве́стное де́ло, изве́стно, я́сное де́ло, я́сно, поня́тно, есте́ственно, есте́ственное де́ло; диал. вести́мо

4) (утвердительная част.) коне́чно, разуме́ется; ну да; зна́мо, зна́мо де́ло